У 2026 році Україна відзначає 30-ту річницю ухвалення Конституції України — Основного Закону держави, який закріпив фундаментальні засади її суспільного й державного устрою, гарантії прав і свобод людини та громадянина, а також визначив стратегічні орієнтири розвитку незалежної України.

Прийняття Конституції 28 червня 1996 року стало одним із ключових етапів українського державотворення та важливою віхою в утвердженні суверенітету, демократії та верховенства права.

Ухваленню Конституції передував тривалий і складний конституційний процес, що супроводжував становлення незалежної української держави. Його початком стало прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, а проголошення Акта незалежності України 24 серпня 1991 року створило політичні передумови для розроблення нового Основного Закону.

Робота над проєктом Конституції тривала кілька років. У червні 1996 року процес підготовки Основного Закону наблизився до завершення.

Пленарне засідання Верховної Ради України з розгляду проєкту Основного Закону розпочалося 27 червня 1996 року о 18:30 та тривало всю ніч. Народні депутати розглядали й голосували за статті проєкту Конституції України та запропоновані до них поправки. Вранці 28 червня 1996 року Верховна Рада України 315 голосами народних депутатів ухвалила Конституцію України.

Водночас історичне закладення фундаменту українського конституціоналізму сягає початку XVIII ст. і це Конституція Пилипа Орлика 1710 р. «Пакти та Конституції прав і вольностей Війська Запорозького». Це перший писаний державотворчий документ, який через призму трьох століть засвідчує потребу повного відокремлення України від московитів і підкреслює важливість боротьби українського народу за власну волю.

 Символічно, що ідея першого державотворчого документу зароджувалась у гетьманській столиці Батурині. У роки гетьманування Івана Мазепи козацька старшина, довірені особи гетьмана, його близьке оточення поступово генерували ідеї самостійної держави. Серед них був і Пилип Орлик, який майже 10 років (з 1699 по 1708 рр.) жив і працював у Батурині, обіймаючи в уряді гетьмана Івана Мазепи з 1707 р. посаду Генерального писаря. Сучасною мовою він був керівником уряду з обов’язками міністра закордонних справ України.

Іван Мазепа довіряв найпотаємніші справи державної ваги молодому, добре освіченому і надійному Пилипу Орлику. І не помилився, саме Пилип Орлик втілив у життя ідею українського державотворення у документі «Пакти та Конституції прав і вольностей Війська Запорозького». Пройшовши неймовірно важкі випробування, конституційний документ був схвалений незрадливими мазепинцями на козацькій раді 5 квітня 1710 р. у Бендерах (Молдова).

Конституція Пилипа Орлика – перша європейська Конституція, що встановлювала основи державного устрою, кордону, форми правління, зокрема розподіл влади на три гілки: законодавча, виконавча і судова. Такий чіткий поділ запобігав узурпації влади і, пройшовши шлях вдосконалення, використовується й нині. Конституція проголошувала станову республіку на чолі з Гетьманом, під протекторатом шведського короля. Визначала головною православну віру Константинопольського патріархату та рішуче відкидала підпорядкування московському.

Текст Конституції Пилипа Орлика дійшов до нашого часу в латинській та староукраїнській редакціях. Рукописи староукраїнською зберігаються у російському державному архіві давніх актів (м. москва), а рукописи латинською мовою зберігаються у Державному архіві Швеції (м. Стокгольм), у відділі дипломатичних документів «Diplomatica Cosacica».

Державний архів Швеції – скарбниця надзвичайно цінних оригінальних документів з історії України, насамперед – першої української Конституції Пилипа Орлика (1710 р.). Вперше Конституцію Пилипа Орлика представляли в Україні до 30-річчя Незалежності у Національному заповіднику «Софія Київська».

У 2008 р. Конституцію Пилипа Орлика виявили співробітники Центрального державного історичного архіву України м. Києва, Ольга Вовк та Ганна Путова, у російському державному архіві давніх актів, у 124 фонді «Малоросийские дела». Автентичність документа підтверджується власноручним підписом гетьмана Пилипа Орлика та печаткою Війська Запорозького. У цьому ж році, у цьому ж архіві, український історик Олександр Алфьоров виявив копію Конституції Пилипа Орлика ІІ половини XVIІІ ст., отримав відповідні дозволи на копіювання вперше привіз в Україну копію Конституції 1710 р.

Для сучасних українців Конституція Пилипа Орлика є важливим документом, адже в ній закладені питання, які є аналогічними для сьогодення. Текст Конституції Пилип Орлик формував під час Великої Північної війни (1700-1721 рр.), тому деякі статті актуальні нині, бо як і 300 років тому вороги українського народу – московити зазіхають на українську державність.

Пилип Орлик ніколи не припиняв пошуки підтримки у європейських державах, неодноразово порушував питання про допомогу в справі відновлення української державності у французьких, польських, шведських і османських політичних діячів. Він вважав, що боротьба українського народу за своє визволення є важливою для всієї Європи, про що й зазначав у листі до Станіслава Лещинського у 1726 р.: «Встановлення миру в Європі… Без спокою в Україні жодного миру не буде».

Розроблення української Конституції пройшло складний шлях від проєктів початку ХХ ст. до Незалежності України. Конституція Пилипа Орлика віднайшла відгомін в Основному Законі України, що викликає гордість за країну та за незламний український народ.

Батьки законотворчості та конституціоналізму 

Ярослав Мудрий. 

Київський князь, за правління якого українська середньовічна держава Русь сягнула піку своєї могутності.

Всі зусилля спрямував на продовження справи Володимира – посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Як свідчать літописи, Ярослав був не стільки князем-дружинником, князем завойовником, скільки князем-будівником, князем-просвітителем. Зовнішньополітична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата, а не на меч. Важливе місце у міжнародній політиці відігравала своєрідна “сімейна дипломатія”, тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів.

Він доклав чимало зусиль для побудови у 1037 році Софійського собору, який на цей час є однією з найголовніших християнських святинь Східної Європи. Ярослав Мудрий дбав про розвиток освіти в державі, ініціював створення школи і першої у Русі бібліотеки при Софійському соборі. Уклав збірку законів “Руську правду” – середньовічну українську збірку світського права, в якій відбито норми звичаєвого права, а також князівські нововведення. Вона є найвизначнішою пам’яткою давнього українського писаного права.

Пилип Орлик. 

Пилип Орлик був одним із перших утаємничений у плани гетьмана Івана Мазепи позбутися впливу Московської держави і Петра І та перейти на бік шведського короля Карла ХІІ. У 1714 році переїхав до Швеції, 1720-го – до Австрії, а згодом – Чехії. Від 1734-го жив у Греції, потім – Молдові. Аби відновити владу над Українською козацькою державою шукав дипломатичної підтримки в Австрії, Англії (від 1717-го – Велика Британія), Папській державі, Голландії, Данії, Польщі, Пруссії, Франції.

Пилип Орлик був освіченою людиною, знав дев’ять мов. Поет. Автор багатьох книг, політичних маніфестів. Його старший син Григорій Орлик став державним і військовим діячем Франції.

Помер 24 травня 1742-го в Яссах.

Михайло Драгоманов.

Фундатор національної конституційної думки, творець правової теорії, яка еволюціонувала від ідеї створення слов’янської федерації до української національної держави, в якій на першому місці – парламентаризм і децентралізація влади через запровадження федеративного устрою та надання широких повноважень місцевому самоврядуванню, а також права і свободи людини. Їх бачення він виклав у праці “Проєкт основ Статуту українського товариства “Вільна Спілка” (1884). Це – рівність перед законом, недоторканність особи і житла, таємниця листування, свобода пересування, віросповідання, мови, друку, театрів і навчання, зібрань, право на петиції до уряду, позиватись до суду на дії та рішення урядовців.

Михайло Грушевський. 

Розвинув політико-правову концепцію Михайла Драгоманова у статті “Конституційне питання і українство в Росії” (1905 р.) та книгах “Наша політика” (1911), “Вільна Україна” (1918), “Початки громадянства (генетична соціологія)” (1920–1921). Михайло Грушевський запропонував такі нові конституційні ідеї: децентралізація як надання регіонам широкої національної чи територіальної автономії, парламентське правління без застосування прямих виборів до законодавчого органу, поділ влади за горизонтальними (законодавча, виконавча, судова) і вертикальними зв’язками (у регіонах повнота влади належить національно-територіальним сеймам, обраним шляхом всезагального, прямого, таємного голосування, а у центрі – парламенту, сформованому сеймами; чітке визначення державного характеру національних окраїн, їх територій, прав і свобод людини і громадянина).

Микола Міхновський. 

Програмні засади українського політичного руху викладені 1900 року в маніфесті Революційної української партії “Самостійна Україна” Миколи Міхновського. Він уперше в українській політичній думці висловив ідею боротьби “за єдину, неподільну, вільну і самостійну Україну”.

Невдовзі Міхновський підготував проект основного закону Самостійної України. Згідно з цим документом Україна мала стати спілкою вільних і самоправних земель, утворених на підставі своїх природних особливостей та окремішностей і заселених українцями.

Іван Франко. 

Помітний внесок у розвиток конституційної та політико правової думки України належить цьому філософу й письменникові. У його художніх та наукових працях знайшли відображення політичні та соціально економічні процеси у Галичині наприкінці XIX – початку XX століття. Конституційні ідеї про державу і право розкрив у творах “Формальний і реальний націоналізм”, “Що таке прогрес”, “Наука та її взаємини з працюючими класами”, “Свобода і автономія” та інших.

Іван Франко вважав, що з виникненням приватної власності виникає і держава з притаманним їй апаратом управління і примусу. Водночас він виступав проти монополії державної власності, а під соціалізмом розумів “вільну громаду” і свободу кожної людини. Підтримував ідеї про те, що політичні інститути, політика і право випливають з економічних відносин, які панують у суспільстві. Засуджував необмежену монархію та державу, де панує експлуатація людини. Новий устрій суспільства, на думку мислителя, може бути створений шляхом проведення народної революції, під якою він розумів низку культурних, наукових і політичних чинників, що змінюють основи суспільства та скеровують розвиток народу в інший бік. Він послідовно розвивав конституційні ідеї кирило-мефодіївців та Михайла Драгоманова про українську національну державу, децентралізацію через громадське самоврядування, права і свободи людини, соціальну справедливість.

Кирило Осьмак.

Активний учасник українського національного руху, член Української Центральної Ради. За Директорії працював при уряді УНР. Уперше заарештований більшовиками у 1929 році, у 1930-му – другий арешт. У 1938 році відбувся третій арешт. На волю вийшов у 1940-му.

З літа 1942-го співпрацював з ОУН (б). У липні 1944 року було створено Українську головну визвольну раду (далі – УГВР) як верховний політичний орган керівництва визвольною боротьбою. Підпільний парламент воюючої України очолив Кирило Осьмак. Він склав проєкти її головних програмних документів. Того ж року Кирила Осьмака заарештували совєтські органи безпеки та присудили йому 25 років ув’язнення. Помер у Владімірській тюрмі у віці 70 років. Тільки у 2004 році перепохований у Києві.